Основа основ-відродження духовності

Недаремно найвеличніше християнське свято — Великдень — відзначають навесні. Це той час, коли природа пробуджується та відроджується після глибокого зимового сну, а людина намагається переосмислити своє життя, очистити думки й тіло. І завдяки тілесному й духовному посту наблизитися до Бога, стати здатною чути Його голос і творити Його волю. Саме напередодні Великодня відбулася наша розмова з відомим далеко за межами Київської області меценатом та благодійником Юрієм Володимировичем Цікаленком.

— Духовна складова — це основне, що має бути в людини. Адже саме вона визначає все наше життя. Якщо людина духовно жива, то це знаходить відображення і в фізично-матеріальному плані її життя. Така людина має правильні думки, говорить правильні слова і робить правильні вчинки. Вважаю відродження духовності в нашій державі — основою основ. Збудувати храм — іще не означає відродити духовність. Тому з особливою повагою ставлюся до священиків, котрі щиро служать Богу, трудяться на ниві відродження людських душ, адже саме це і є головним. Саме до таких священиків люди приходять із радістю, адже вони їх зустрічають і проводжають з християнською любов’ю.

— Юрію Володимировичу, коли Ви вперше довідалися про Бога?

— Вперше — нехай Господь продовжить моїй матусі літа — це було в дитинстві, коли мама привела мене до церкви. Пам’ятаю, як пізніше — мені було тоді років 12 — мама сказала, що сусідський хлопчик дотримується посту, а я — ні. І я вирішив також тримати піст. Каюся, було щось спортивне в моїй дитячій спробі дотримуватися посту. Переважало бажання довести мамі, що я не гірший за сусідського хлопця.

— За першим наближенням до Бога, напевно, було друге, більш глибоке…

— Перші ази християнської віри мені дала саме мама. Від неї я довідався, що таке піст. Я пам’ятаю десь із семи років, що моя мама і бабуся дотримувалися церковного уставу. Це була атмосфера, в якій я виріс. Але згодом я почав розуміти більш глибше духовне значення посту. Після закінчення школи почав вперше думати про сенс життя, саме тоді й прийшло розуміння того, що життя тече не тільки в матеріальному руслі, а й має духовну глибину. В період від двадцяти п’яти до тридцяти років у мене з’явилося більш глибоке розуміння того, що має робити людина, коли живе на цій землі. Я вважаю це результатом постійної роботи над собою.

— І у Вас, напевно, є постійний духівник?

— Є. І далеко ходити не потрібно — нині це отець Олександр, настоятель Свято-Успенського храму в селі Круглик.

— Будівництво та реставрація храмів — це діяльність, яка певним чином характеризує Вас, як людину. Поверніться думками в той час, коли Ви вперше почали жертвувати кошти на цю богоугодну справу.

— Це був 2000 рік. В моєму житті відбулися певні зміни. І я вважаю їх добрими, оскільки завдяки їм я задумався над тим, як живу і що роблю. Я відчув присутність у своєму житті Вищої сили і необхідність приносити якусь користь ближнім. На той час я заробив свої перші гроші — пробував свої сили у будівельному бізнесі. І якось приїхав до батьків, бо жив окремо, а мама мені говорить, що ходить до церкви у Феофанію. В моєму рідному селі Хотові на той час церква займала приміщення колишньої пожежної частини. І саме почали говорити про те, що потрібно спорудити церкву. Тому я й вирішив взяти участь у цій справі. Я дуже вдячний нині Богу за таку можливість служити Йому та людям, а також отцю Олегу — настоятелю храму Святого благовірного князя Олександра Невського, адже саме після спілкування з ним я відчув велике натхнення та бажання долучитися до будівництва храму. Хоча на той час ні священик, ні я ще не мали власних домів.

— І після початку будівництва храму у Хотові були й інші…

— Хотівський храм був першим у моєму житті і я радію, що з Божою допомогою цю велику справу ми нарешті звершили — храм вже освячено.

Далі були інші храми, збудовані за моєю участю. Приміром, храм Святого Георгія Переможця у селі Нові Петрівці. Ця церква побудована

на місці битви за Київ — Лютіжському плацдармі, на святому місці, де знайшли героїчну смерть наші воїни, котрі визволяли Київ від фашистських загарбників.

Багато хто брався за спорудження храму і … нічого не робив. І коли я довідався, що будується храм на честь мого небесного покровителя, вирішив взятися за цю справу. Звершили ми її з Божою допомогою досить швидко — за кілька місяців. Крім того, відчував велику відповідальність перед представниками старшого покоління, котрі впродовж 15 років чекали на цю подію.

— Недарма говорять, що ми усі родом із дитинства. І нині, дивлячись на Вас та стиль Вашого життя, розумієш, що основні життєві принципи у Вас сформувалися саме в дитинстві.

— Так. І я переконаний, що необхідно створити такі умови для наших дітей, щоб вони виростали справжніми людьми. Причому необхідно дбати про гармонійний розвиток дитячих душ. Це одна з причин, чому я так багато уваги приділяю відкриттю церковних класів та розвитку спорту, намагаючись поєднувати його з духовним розвитком. Я маю на увазі вихованців спортивно-оздоровчого комплексу у Круглику. Приміром, тренування в спортивній секції хлопчакам подобаються, а заняття в церковному класі вони сприймають з меншим ентузіазмом, але саме завдяки цим заняттям у дітей формується розуміння вищої мети свого власного життя, виховуються християнські чесноти, здатність любити людей та Бога. Тому паралельно із заняттями спортом ми пропонуємо дітям навчання у церковному класі. Їх веде настоятель Свято-Успенського храму села Круглик отець Олександр. Наш батюшка з великою любов’ю підходить до дітей, разом із тим з необхідною суворістю, яка допомагає виховати з хлопчиків справжніх чоловіків, здатних взяти на себе відповідальність за життя своє та близьких людей. І я тішуся тим, що нині можу дати нашим дітям те, чого в свій час сам не отримав.

— Наскільки я розумію, розвиток спорту для вас також має глибоке значення. Розкажіть про це.

— Спорт для мене — це і здоров’я нації, і престиж держави, і здоровий спосіб життя, і дисципліна для молоді. Я переконаний, що дітям змалечку потрібно прищеплювати любов до занять фізкультурою та спортом, тоді вони гармонійніше розвиваюся і розумово, і фізично.

— Особисто Ви почали займатися спортом ще в дитинстві…

— Так, батько, а він був майстром спорту, привів мене спочатку до секції боксу. Щоправда, я пережив травму і змушений був зайнятися іншим видом спорту — греко-римською боротьбою. У своїй спортивній кар’єрі я здобув звання майстра спорту, став працювати тренером. Зокрема працював у спортивних секціях у Новосілках та Національному аграрному університеті. Виховав кількох чемпіонів і за це отримав звання заслуженого тренера України. Мої вихованці — чемпіон Європи Василь Рачиба, призер Олімпійських ігор та багатьох чемпіонатів Європи та світу Давид Салдадзе та інші. Ми й досі підтримуємо дружні стосунки. Ці борці охоче погоджуються виступати в ролі суддів на змаганнях, які я організовую для юних спортсменів області.

Нині я більше працюю не як тренер, а як організатор. Вважаю, що хтось це повинен робити, адже діти потребують чимало уваги. І просто необхідно створити умови для їхніх занять, якщо ми хочемо виховати здорове покоління.

— Ви переймаєтеся цим і через те, що у вашій родині росте четверо діток?

— Це насправді дуже важлива причина. Мої діти ростуть серед інших. І в цьому сенсі мене хвилює здоров’я суспільства в цілому. А серед найбільших суспільних проблем найсерйознішою, на мою думку, є наркоманія. Переконаний, що саме спорт — найкращі ліки для молоді. На власному досвіді знаю, що кілька років постійних тренувань — і в душі у молодої людини з’являється духовний стержень. Така людина здатна задумуватися чи варто їй вживати наркотики, курити чи зловживати алкоголем. Особисто я жодного разу не вживав наркотиків, не курив. До алкоголю — абсолютно байдужий.

— Багато життєвих цінностей діти черпають саме у своїй родині…

— Щаслива сім’я — це коли діти народилися у справжній любові, зростають в атмосфері взаємоповаги, взаєморозуміння. Я вважаю, що народився у щасливій родині. Не пам’ятаю, щоб тато колись образив маму, не те, щоб руку на неї підняв. У мене є ще два молодших брати, тому для мене нормально — мати багато дітей. Я насправді розумію, наскільки непросто моїй дружині з чотирма дітьми, але дуже вдячний їй за материнське смирення, з яким вона займається їхнім вихованням.

— Знаю, що проблема сирітства також займає значне місце у Вашій громадській діяльності…

— Діти не повинні рости без батьків. Необхідно системно вирішувати проблеми сирітства та падіння народжуваності в країні. Я вважаю, що для держави проблема низької народжуваності — дуже актуальна. Але й вирішувати її забороною абортів — це не вихід. Я не торкаюся морального боку цього питання. Держава ж може і зобов’язана створити умови для сімей — дати нормальну заробітну плату, подбати про полегшення стартових умов для молодих родин.

Діти — це найдорожче, що є у нас. Для них не шкода нічого. Заради них готовий працювати без перепочинку. Як тільки Господь дає мені таку можливість, намагаюся подарувати їм радість, зробити подарунки.

Втім, найголовніше — це любов. Вона — це ніби вода, якою щодня поливаєш квіти. І вони ростуть і розквітають. Мені дуже приємно, що навколо мене чимало друзів, котрі відгукуються на прохання долучитися до благодійності, а дехто й сам пропонує допомогу. Так сталося, коли ми купували велосипеди для вихованців дитячого будинку в Новосілках, а власниця магазину висловила бажання приєднатися і також подарувала малюкам велосипед. Так було, коли ми влаштовували турнір з художньої гімнастики і багато моїх друзів й товаришів надали підтримку. Приміром, нещодавно у Києві відбувся турнір із покеру і його організатори надали матеріальну допомогу кільком дитячим будинкам Києво-Святошинського району.

— Ви вже широко відомі на теренах району своїми безпрецедентними акціями, коли вітали малечу — з Днем Святого Миколая, парафіян храмів — з Різдвом Христовим, жіноцтво — з 8 Березня…

— На Великдень також маю намір привітати парафіян храмів Києво-Святошинського району та Ірпінського регіону. У цей день люди особливо відчувають, що усі ми — діти Божі. А Бог це — любов. Тому я щиро хочу подарувати землякам відчуття присутності Божої ласки в нашому житті. Вже традиційним стало моє відвідання хворих у медичних закладах району напередодні найбільшого християнського свята. Тож цього року ми також обов’язково навідаємося до них. На жаль, ми живемо у такий час, коли не кожна людина, особливо похилого віку, може дозволити собі купити навіть звичайну пасочку. А паска — це такий продукт, який дозволений навіть важко хворим. Тож ми подбаємо, щоб кожен хворий у лікарнях району отримав такий подарунок.

— Знаю, що у цих добрих справах Ви маєте чимало добрих помічників…

— Із особливою вдячністю хочу згадати усіх людей, які долучилися до наших проектів — будівництва та реставрації храмів, спортивних комплексів, організації та проведення турнірів та спортивних змагань, ремонту дитячих навчальних закладів та спорудження дитячих майданчиків, привітання хворих та ветеранів, дітей та освітян — усе й не перерахую…

— Коли дивлюся на все, що Ви робите, на думку приходить один біблійний вислів: «Не може лихе дерево приносити добрі плоди, і добре дерево — приносити лихі плоди».

— Цілком згодний. Це — золоті слова. Я навіть використовую цю мудрість — особливо коли знайомлюся з новими партнерами по бізнесу. Найкраще про людину говорять не її слова, а її вчинки. Сам живу за таким принципом й інших оцінюю за ним. Людина пізнається за своїми справами, якщо вона робить добро, не бере чужого. Гірко дивитися на тих, хто без сорому й совісті привласнюють мільйони бюджетних коштів, коли зроблять на копійку, а роздзвонять на тисячу. Вважаю, що користі від таких суспільству — нуль. Точніше — сама лиш шкода. Тому завжди суворо і вимогливо ставлюся до себе. Життя занадто коштовна річ, щоб витрачати його на задоволення своїх дрібних побажань та амбіцій. Тому я прагну встигнути зробити якомога більше добрих вчинків і залишити на цій землі добрий слід.

Також для мене дуже важливо виправдати довіру моїх земляків. Сподіваюся, що з Божою допомогою я та моя команда і надалі служитимемо громаді.

 

12 квітня 2012 року «Вибір» № 1(14)