Поезія, охрещена серцем

Поетичний молитвослів Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана):

Сагач Галина Михайлівна, доктор педагогічних наук, доктор теології, професор, дійсний член Міжнародної академії богословських наук, дійсний член трьох Міжнародних академій, проректор Всеукраїнського народного університету ім. Г.С.Сковороди (м. Київ)

«Любов є джерело всякого життя»

(Григорій Сковорода)

«Душа поетова святая

Жива в святих своїх речах,

І ми, читавши, оживаєм

І чуєм Бога в небесах».

(Тарас Шевченко)

«И проступает истинное слово

Сквозь все ненастоящие слова».

      (Митрополит Володимир)

«Світ є книга», за словом геніального перворозуму українського народу Григорія Сковороди, цю книгу ми читаємо, як текст Бога, прагнучи міряти час Вічністю,   у локальному шукати глобальне, в одиничному – унікальне й неповторне.

Фото.СГМ

…Ми, народ Божий, нещодавно пережили відхід у Вічність улюбленого у Христі Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана), який був не лише Знаковою Постаттю Православія, але, милістю Божою, тримав Мирне Небо над Україною понад 20 років свого служіння Богу, Церкві, народу. Царство йому Небесне! Вічна пам’ять, наша безмежна любов і вдячність!

У вірші «Время» він образно сказав: «Сквозь каждого из нас проходит время – неудержимый золотой поток», а він сам для нас, осиротілих, кажучи його поетичним словом, «как дальняя звезда чиста и высока»… Як дотягнутися до неї?!

…Рана у наших серцях ще свіжа й невигойна, ми молимося за улюбленого Митрополита Володимира не лише заупокійними молитвами, але особливо вдумуємося в його подвижницьке життя й служіння Богові, як у взірець для нас усіх, хто осиротіли у наш воістину апокаліптичний час викликів ХХІ століття, добу, яку в «Духовному Заповіті» Владика назвав «добою історичних випробувань».

Він утверджував  православну культуру, писав про преподобного Серафима Саровського так, що відлунює в наших серця думками про самого Митрополита Володимира – Великої Людини із Вселенським Серцем, мудрим і люблячим:

…Ты звал себя – «убогий Серафим»,

Но в теле был ты уж небесный житель

И духом ты парил, как серафим.

Ты подвиг верою свершал великий

Смирения, терпения, молитв…

Ты был родник великого добра,

Любовь в душе твоей огнем горела

От юных лет до смертного одра.

И осенил тебя Господь дарами.

 …Коли я вперше взяла до рук щойно видану, гарну, у темно-зеленій, ошатній обкладинці книгу поезій, коли прочитала викарбуване золотом слова назви «Дорогому Человеку на память. М.В.», то серце  залилося слізьми Вдячності тому, хто був і навіки залишиться для нас усіх Взірцем в усьому: Владика ніби тихо й лагідно підійшов, проникнувши у мою душу благословінням поезії, охрещеної серцем… Я не соромлюся  сліз, трепету серця, бо Владика про це сказав сокровенні слова:

Те слезы – не изъян.

От них вреда не много.

Как истинный талант,

Они всегда от Бога.

(«Добрые слезы»).

або:

Я душам вашим новую дам силу.

(вірш «Преподобному Серафиму Саровському»),

або:

В сердце тихо погрузись

И найдешь там ширь и высь.

(«Путь личности»)

або:

Все лучшее в нас – от любви!

(«Я понял давно: состраданье…»)

 

Ця Книга – Вікно у його велику душу, його таємничий духовний, естетичний світ поетичної логосфери православної культури, це сокровенна бесіда серця із Небесами і Божим світом.

Книга Блаженнейшего

Феноменальний жанр книги – щоденникових записів Митрополита Володимира дозволив відкрити ще одну грань його Божих дарів – дар поетичного слова, але й відкрив прекрасний світ його літературних уподобань через призму відомих імен: М.Ю.Лермонтова, Льва Гумільова, Матері Марії, А.А.Солодовникова, Л.К.Татьяничевої та ін.

Видавець – Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира. Низький уклін цим благословенним серцям!

Книга видрукована на гарному, благородному крейдяному папері, який так приємно пестити руками і зором! Вразили чудові світлини, зроблені високопрофесійно, з любов’ю і шаною до Митрополита Володимира – від урочисто-офіційних до інтимізовано-ліричних: ось владика іде по золотому пшеничному полю босими, як у Христа, ногами; ось він мало не в обіймах усміхненої старенької прихожанки; ось він схилений перед ніжною, білопінною, квітучою гілкою яблуні у весняному саду; ось він у бесіді з малою дівчинкою в українському строї, ось він із велетенською рибиною в руках на тлі уквітчаного обійстя десь у селі; ось він в обіймах плачучої Матері; ось із осіннім грибочком і ножем у руках; ось біля дерев’яного сільського тину; ось на зарослій травою забуття вузькій доріжці далекого дитинства на рідному Поділлі… Ці світлини, ця книга – Портал Серця Митрополита Володимира, про скромність, доброчинність, аскетизм і святість життя якого легенди з’явилися ще за життя, а далі вони сяятимуть дивовижними Фресками Любові на Скрижалях Вічності.

…Перш ніж висловити свої первинні проліскові роздуми-відчуття про щойно видруковану книгу високошановного, улюбленого Митрополита Володимира, хотілося б, з Божою допомогою, поділитися такими узагальнюючими мислеобразами, як ніби відчинити Царські Врата до Сакрального Олтаря Серця, де сховані «зірка пресвітла» (священноінок Єпіфаній про Сергія Радонезького), «перло многоцінне» (Кирило Транквіліон – Ставровецький), де «твоє серце стане добрим полем… сім’я вічності паде та прийметься, і твоє тіло буде як горіх повне того зерна, так само, як поле повне квітів, як суха гілка в кущах – весняних паростків»  (Григорій Сковорода). Святий апостол Павел подарував християнам сакральну думку  про «торжество в Іісусі Христі», що неможливе без подвижницького служіння ближнім. Духовну жертву  Любові Богу і народу талановито висловив поет Олександр Кониський:

Блажен, хто милостив буває,

Хто неімущому дає,

Голодних кормить, напуває,

Одежу вбогим роздає;

Хто йде провідати в неволі

Яремних узників в тюрмі,

Хто вдовам, сиротам в недолі

І безпомощним в чужині

У поміч стане, братом буде –

Такого двір біда мине,

Вини його Господь забуде,

Гріхів його не пом’яне)

…Сум перероджується в невимовну радість: неминучу розлуку перемагає благословенна Зустріч із його Словом Любові, із Поетичним Літописом життя серця і духу Владики, який мав Біблійний спокій, володів умиротвореністю, мудрістю, який у мороці секулярного суспільства із «безбожною духовністю», апокаліптичними викликами сьогодення ніби запалив нам яскраву Поетичну Лампаду молитовного благоговіння перед Вітчизною, народом, благовіщенням люблячого серця, як заповіт:

Не забуду, не покину,

Не залишу, як піду…

 

Поезія Владики, представлена у книзі, є російськомовною, крім однієї, вражаючої краси поезії «Задивлюсь на ясні води», звідки ми щойно навели сакральну цитату. Митрополит Володимир у цьому осердеченому шедеврі явив світові і нашим серцям  художні образи-перли фольклорно-пісенного звучання, райського «краю весен», де оселилися «ясні води», де квітне «сивий цвіт черемшини»,  де «луг радіє – медоцвіт», «промережані гори», «рядки стежок», «заквітчане у колоски поле», «бризне сонце з небозводу», але стрімко рухають до Вертикалі Душі сокровенні дієслова, заповітні предикати: «не забуду», «не покину», «не залишу, як піду», «задивлюсь на ясні води», «закохаюсь на сто літ!».

Дитинно чиста, ангельські проста, зачарована красою Божого Світу, закохана душа Владики в якусь Мить Одкровення зазирнула в райські кущі і покликала нас за собою, як в «сердечний рай», про який мріяв Тарас Шевченко.

Ось цей поетичний молитвослів – гімн Серця Владики Володимира:

ЗАДИВЛЮСЬ НА ЯСНІ ВОДИ

Краю весен, милий зроду

Вік з тобою не старить!

Задивлюсь на ясні води

Закохаюсь на сто літ!..

Сивим цвітом черемшини

З вітром злим не відцвіту.

Не забуду, не покину,

 Не залишу,  як піду.

Хто ці гори промережив?

Хто стежок простлав рядки?

Хто за полем рано стежив,

Заквітчав у колоски?..

Бризне сонце з небозводу,

Луг радіє — медоцвіт,

Задивлюсь на ясні води,

Закохаюсь на сто літ!..

 

Отже, за Олександром Олесем, «з журбою радість обнялась», а радість і біль повінчані в геніальному тексті російськомовної поеми «Тризна» Тараса Шевченка:

В юдоли рабства радость вам

Безмолвно ты провозгласил.

Когда брат брата алчет крови –

Ты сочетал любовь в чужих;

Свободу людям – в братстве их

Ты проявил великим словом:

Ты миру мир благовестил;

И, отходя, благословил

Свободу мысли, дух любови!

 

І все це коронується безсмертними словами Тараса Шевченка, які характеризують красу і велич православної душі і, зокрема, Блаженнішого Митрополита Володимира:

 

Без малодушной укоризны

Пройти мытарства трудной жизни,

Измерить пропасти страстей,

Понять на деле жизнь людей,

Прочесть все черные страницы,

Все беззаконные дела…

И сохранить полет орла.

И сердце чистой голубицы! Се человек!

 

Білігвістична творчість Тараса Шевченка у христоцентричному вимірі відгукнулася у моєму серці білінгвізмом Владики Володимира, який мав особливий гомілетичний дар Слова від Господа, виголошував українською мовою Богонатхненні проповіді, писав книги двома мовами, постійно і делікатно стукав у двері наших сердець, а для цього йому доводилося і своє серце нам відкрити, зокрема, у матеріалах щоденникових записів, у поезії під загальною й інтимізованою назвою «Дорогому Человеку на память. М.В.» , де він «слезы в звуки перелил», зберігши «девство сердца», за Тарасом Шевченком. Владика Володимир був духовним батьком – усім, а ворогом – нікому. Своїм житієм і творчістю він засівав Духовну Ниву безсмертними квітами Щастя і Добра, Спасіння у Вічності, бо усім серцем прагнув відновити навколо себе ту гармонію, яку зберігав у собі, яку переживали перші християни.

Не можу не проілюструвати свою сердечну вдячність, щастя й радість серця від нової  поетичної зустрічі із Владикою  благословенними поетичними рядками нашого геніального Григорія Сковороди:

О щастя, наш ясний світе!

О щастя, наш красний цвіте!

 

Дякуємо Господові Всемилостивому, Який дарував усім нам щастя жити в один час із Блаженнішим Митрополитом Володимиром!

…Ознайомившись із повним текстом книги «Дорогому Человеку на память» Блаженнішого Митрополіта Володимира, я увібрала в своє серце аксіологію його високої ангельської душі, відданої Богові, Православній Церкві, рідному народові: він молився віршами, він сповідувався віршами, мовою художніх образів він говорить із нами, осиротілими й грішними, наближаючи Небо до Землі, прищеплюючи нам віру, надію, любов через поезію, охрещену серцем.

Ми знаходимо безліч сакральних, об’єднуючих нас із улюбленим Митрополитом Володимиром простих і величних моментів. Перед нами зростає у повну велич Дорога Людина, земна й близька, яка любила найбільше весну й золоту осінь; яка найбільше тяглася серцем до білокорої й  ніжної  берізки; яка милувалася улюбленою скромною польовою ромашкою, а ще – прикладала до зболених грудей найскромніший цілющий подорожник.

Ця Дорога Людина мала Божий дар – прозорливе, любляче серце, а тому найтиповіший     стан душі Митрополита – духовно-моральний, елегійний, піднесено-романтичний, споглядально-філософський, етико-естетичний крізь призму християнських чеснот: віри, надії, любові до Бога, до рідної землі, до людей, до друзів, до матінки-природи. Поезія нам відкрила:  його душевне хоббі – гриби, одна з улюблених стихій – вітер, друга – тиша… І завжди, і всюди в його серці жила живодайна Молитва!

Як дитя війни, Митрополит Володимир ставив на п’єдестал любові благословенний образ Матері, яку увічнював, як скарб серця власного, народного, всесвітнього. Особливо щемні рядки він присвятив матерям-удовам, зокрема, у поемі «Сердце Матери».

Його висока, ангельська душа прагнула простоти в житті й жертовному служінні Богові, Церкві, ближнім і дальним. Він шукав і знаходив  благословенну красу Божого Світу, часом вивищував своє  творче слово до прекрасної афористичності, вишуканого звукопису типу: «прозрачной сини неба сень…» («Песня жаворонка»).

Він шукав і знаходив Джерела Вічності, Джерела Істини, а тому «сохранил полет орла и сердце чистой голубицы», як писав Тарас Шевченко в поемі «Тризна».

Релігійна істота високодостойного автора дивовижно відбивається в його творчості, особливо в поетичній, сповідальній, ліричній. У нього кожна рисочка чи деталь релігійні, кожне слово не суперечить чеснотам думання – від юності й до кінця земного шляху. Сакральна сфера духу віруючої людини сяє словами: Спас, грешные мысли, жаркая молитва, Лик лучезарный Христа, Церковь Пречистая, Матерь Света, благость, Христос, Сыне Давидов, озаренье Христово, серафим, духом парил,  дары Господа, утешенье ищущим, святые, преподобный Серафим Саровский и др.

Практично вся книга поезії – це духовно-моральне богослів’я автора, який жив, як говорив і писав, який говорив і писав, як жив, тобто вчив нас по-Божому жити на світі, був, як святий, як взірець євангельської висоти, ангельської простоти.

У віршах автор говорить із Небом і Землею, з Богом і собою, бо його слово й мислення – релігійні, віддані Богові, у нього «хрещена мова», за Іваном Огієнком, «кадило істини», за Тарасом Шевченком .

Богонатхненність поезії Митрополита вражає кордоцентричною (осердеченою) простотою, лагідністю, тихістю,  щирою інтимізованістю. У цій нібито простоті ховається висока православна душа народу, як і душа його вірного сина. Тому ці вірші читати легко, бо вони сприймаються, перш за все, серцем, а не лише розумом, як часто трапляється у прагматичному секулярному світі, враженому інфляцією віри, моралі, слова.

«Тиха, свята мова», за митрополитом Іваном Огієнком, була притаманна геніальному Тарасу Шевченку, православному поетові. Тиха, свята мова дарує благодать і у кращих рядках Митрополита Володимира:

Книга БМВ 2

… Коль не слышишь неба пенье,

Уходи в уединенье,

В сердце тихо погрузись

И найдешь там ширь и высь.

(«Путь личности»)

Або:

…Учись потаенное слушать

У рек, у лесов, у полей.

В пустую, заблудшую душу

Частицу себя перелей.

(«Я понял давно: состраданье…»)

У циклі релігійних поезій Митрополит Володимир піднімає високодуховні теми віри, християнської етики в поезіях: «После Всенощной», «Молитва», «Жажда веры», «преподобному Серафиму Саровському», «Троице – Сергиева Лавра , «Андрей Рублев», «Путь личности», «Когда тебя беда догонит», «Я понял давно: состраданье», «Обида нежданно может родиться», «Добрые слезы» та ін.

Його релігійний стиль – істотний, притаманний стилю його душі, його небесна святість має великий духовний вплив на сучасного читача. Його вірші ніби промовляють вічні істини нашим серцям як свій до свого, як чеснотна людина до чеснотної  – щиро й довірливо, відкрито й чесно. Вони вчать вірити, сподіватися, любити, цінувати дари Божі: життя, природу, матір, друзів, – увесь  Божий Світ.

Автор вживає найніжніші епітети, коли торкається сакральної церковно-релігійної тематики: любо стоять одиноко, жаркая молитва, Лик лучезарный Христа, трепетная мольба, святое сиянье, озаренье Христово, небесный житель, подвиг великий, величайшее чудо, неизъяснимый Лик, святые лица, великая святыня, Лавры золотые купола, вдохновенный труд, явление святое на Руси, светлый Бог Рублева, обет священный, добрые слезы тощо.

Образ матері – сакральний архетип у християнській та народній культурі серця. Матерям в усі часи присвячувалися найкращі твори в усіх жанрах мистецтва, які у деяких випадках ставали сяючими вершинами у творчості авторів.

У Тараса Шевченка у листі до Варвари Рєпніної від 7 березня 1850 р. є безцінний запис: «Новий Заповіт я читаю з благоговійним трепетом. Через оце читання зродилась у мене думка описати серце матері (підкреслено намиГ.С.) за життям пречистої Діви, Матері Спасителя…»

З-під пера геніального поета народилася поема «Марія», інші поетичні шедеври. Святий образ матері надихав і надихає до творчості й життєтворчості усіх вірних синів і дочок від давнини до сучасності.

Поема Митрополита Володимира «Сердце Матери», вірші «Мама», «Женщина с ребенком на вокзале», «Матери героя», «Вдова» проникнуті високодуховною любов’ю до Матерів, синівською вдячністю за їхню нелегку, драматичну, часом трагічну долю.

Автор створив низку світлих образів, об’єднаних християнським поглядом на їхню жертовну любов, мученицьке життя, відданість дітям, родині до останнього подиху,  де розлуки довші за зустрічі, де автор в образі сивого чоловіка мріє хоч на мить зустріти Матір, ставши «белоголовым сорванцом». Які же безцінні для нас спогади золотого чи будь-якого дитинства – від колиски до могили!

А матір завжди чекає! Її  любляче серце ніколи не втомлюється молитися за близьких, найрідніших, за дітей; часом матері на нашій землі замолоду ставали удовами, тому автор висловлює наше спільне почуття безмежної  Вдячності тій, про яку охрещеним словом пише:

Но я не знамя, не скала,

Из плоти я людской и крови,

Такая ж мать мне жизнь дала,

И я с сыновнею любовью

Склоняю пред тобой главу

И свято матерью зову.

(«Матери героя»)

Книга БМВ 1

Поетичний молитвослів Владики Володимира хотілося б назвати знаком Благовіщення Співаючого Серця, яке трепетно споглядає Божий Світ – земний і небесний, породжуючи синергію божественного і людського, небесного і земного, релігійного і авторського дискурсів. Автор молиться:

О, дай волну –

Строку из песни дай!

(«Песни моря»)

Природа – твориво Боже, тому автор завжди бачить Бога в природі. Це все – Господня земля, Господня краса! Серце автора переповнене святощами, любов’ю, які вивищують Духовною Вертикаллю його вірші. Поетичний спів автора стає хвалою Богові, молитвою до Бога. У моєму серці народилася  низка образів: це ніби тлінні ворота, що ведуть нас до Нетлінного Джерела; це – знак Гармонії життя Землі, Неба, Всесвіту; це – ніби «печатка безкінечності» (за Володимиром Вернадським); це – поетичне піднесення релігійно-богословської творчості Митрополита Володимира;  це – живе, одухотворене, сповідальне Слово Життя Божого обранця, який утверджував Істину Красою; це – дивосвіт релігійної душі із найпотаємнішими глибинами і висотами людського духу; це – реалістичне й ідеалістичне світосприйняття споглядаючого серця із вселенською свідомістю знакової постаті Православія, бо він наполегливо прагнув реалізувати у власному (монашеському, ангелоподібному) житті учення Спасителя Іісуса Христа. І Господь благословив «доброго пастиря» непорушним авторитетом в очах сучасників до кінця земного шляху.

Ця книга поезій дарує люблячим серцям духовну, естетичну насолоду від первісного прагнення Небесного, про що читаємо афористичні й філософські рядки:

Да и сам ничего я не знаю,

И людское мне счастье дано.

Первобытное счастье из рая.

Первобытное в небе окно.

 

Або:

 

Не знал я раньше тишины,

Чтоб так слышна была…

(«Песни моря»)

 

Колись відома поетеса сучасності Ліна Костенко написала: «Поету важко. Він шукає істин», тому Христоцентрична, Істиноцентрична душа великого православного ієрарха, богослова Митрополита Володимира демонструє зацікавленим читачам, що знайшла Вічну Істину, щастя й радість віри, надії, любові, духовно-релігійного споглядання краси Божого світу, філософське осмислення земного і небесного вимірів життя, художньо-естетичне натхнення, інтегровані в образі автора, як ідеальної людини, сучасного миротворця, апостола Істини і Миру. Царство Вам Небесне, улюблений у Христі Предстоятель УПЦ! Моліть Бога за нас, грішних і осиротілих!

Простіть мені високий пафос,  як говорили в античності, але не лише для автора цих рядків, для цілого світу Ви були, є і навіки пребудете взірцем єдності мудрого слова й достохвальних учинків, величі духу, достоїнства й гідності життя, взірцем християнської любові, мужнього терпіння у нещастях, про що щиро сповідуєтеся у поезії:

 

 

Тобой Любовь сошла с небес на землю,

Пусть на меня сойдут ее лучи,

Пусть благость их мой дух больной объемлет

И недуг мой греховный облегчит.

(«Молитва»)

«Серця муки», «морок душі», «дух хворий», «хворобу гріховну» Владика Володимир відкриває Богові, як Його смиренний, покаянний Божий обранець. А нам він дарує безцінний духовний урок страху Божого у стані метанойї (переміни душі), очищення й надії на спасіння у Вічності.

Найпотаємніші глибини, висоти людського духу, охрещеного серця ми знаходимо у циклі релігійної поезії: «После Всенощной», «Молитва», «Жажда веры», «Преподобному Серафиму Саровскому», «Троице-Сергиева Лавра»,  «Андрей Рублев», «Путь личности»  тощо.

У поезії «Путь личности» вражають душу мудрі слова автора:

Но храни уединенье

Для великого сближенья

С Богом, миром и собой –

Ты ведь часто сам не свой!

 

Це «велике зближення з Богом, світом і собою» – неймовірної сили заповітне слово Митрополита Володимира, який усе своє подвижницьке життя присвятив Богові, рідній Церкві, світові людей і власному спасінню у Вічності. У вірші «Поэзия» він закликає нас «проникнути між рядками й здивуванню навчитися» (переклад наш – Г.С.). Тому ми лише робимо спробу доторкнутися люблячим серцем до смиренної Людини, яка мудро стверджує:

Поэзия привыкла к чудакам

И полюбила непрактичных.

 

Але ж ми знаємо, що «диваками» й «непрактичними» стоїть Божий світ! Святі й генії – Божий  дар усім нам. Геніальний Григорій Сковорода про обраних Богом людей, їхні душі говорив натхненною, євангельською мовою, порівнюючи їхні душі з чудовим садом, повним вітрів, квітів, в якому процвітає дерево нетлінного життя.

Небесну красу душі Митрополита Володимира розкриває його благодатне поетичне слово, його запити духу  (С.Б.Кримський), аксіологія серця, відданого Богу, Церкві, народу:

Сладко в молитве всю душу излить,

Горе, волненья на миг позабыть!

Выйдешь из церкви, – на сердце покой,

Жизни не страшен капризный прибой.

(«После Всенощной»)

 

Християнську етику серця Митрополита Володимира ми знаходимо в низці чудових поезій: «Я понял давно: состраданье…», афоризм: «Все  лучшее в нас – от  любви!», у поезії «Обида негаданно может родиться» душа схвильовано здригається перед знайомим станом власного серця з його «кривдою», «тривогою», «докорами долі, неочікуваною появою тоді, коли її не чекаєш, а вона зростає з крупинки…».

Психологія православної душі вивершується сильним завершальним акордом:

Обиды, обиды… Куда ты их денешь?

В работе, в молитве – спасенье от них.

…Ах, если б я мог, как счастливый младенец,

Поплакав, смеяться уже через миг!

 

Світлоносна душа автора розкрила нам одну зі своїх таємниць, дала нам мудру пораду – спішити до праці, до молитви! І ми чуємо її не вухами, а збентеженим серцем, яке спрагло припадає до поезії заповітного наповнення «Я понял давно: состраданье…». Скільки тут розсипано дорогоцінних перлів християнської етики! Молодий читач, як і зрілий духом, знаходить тут абетку християнських чеснот у поетичних ризах віри, надії, любові. Тут вражає, колоситься повнозрілим колосом Божа Нива Мудрості: вищість співчуття, неосудження ближнього, служіння людям, прохання любити людей, відкривати їм свої серця у щедрій  доброті, дружити з матінкою-природою на найвищих регістрах чутливості:

Учись потаенное слушать

У рек, у лесов, у полей…

…Не бойся, откройся, доверься

Своей доброты не жалей!

 

Це – знакова поезія для багатьох шанувальників християнської етики, православної культури, які під благословенним пером автора вчать і надихають нас жити за заповідями Христа і Його вірних послідовників:

Но всякий век, создавший чудеса,

Нуждается в подобном человеке,

Как в солнце – голубые небеса…

(«Андрей Рублёв»)

 

Запити філософських смислів знаходимо в поезіях: «Время», «Жизнь», «Времена года», «Энергия старости», «Старость и молодсть – это одно», «Рядом с друзьями», «Среди людей» тощо. В них активно пульсує інтелектуальна, богословська думка автора-мислителя, православного просвітителя народу, який осмислює концепти: «час», «вічність», «життя», «смерть», «весна життя», «осінь життя», «молодість», «старість», «юність» тощо. Він м’яко, по-батьківськи, милостиво врозумляє нас і себе, мудро нагадуючи:

 то, что потерял, невозвратимо…

(«Времена года»)

Людина духовна одухотворює своєю любов’ю увесь навколишній світ, матінку-природу в усіх її вимірах – від ясних вод, високих гір до багатокрилої ромашки чи найскромнішого й цілющого подорожника…

Поетична душа Митрополита Володимира знаходила божественну радість щастя в духовній єдності,  гармонії з Божим світом. Він створив низку віршів, які можуть стати піснями, якщо знайдуться композитори, які почують в них те, що відкривається тільки співаючим серцям, за Іваном Ільїним. Це поезії: «В узких окнах тесно свету», «Снова в заречной дубравке», «Поздние ромашки», «Снова чёрная зима», «Ромашка белая», «Задивлюсь на ясні зорі», «Яблоня», «Подорожники», «На письменном столе стояла роза», «Песни моря», «Гроза», «Осень», «Стонет ветер покаянно» тощо.

Кордоцентризм, філософія серця – унікальна ментальна якість слов’ян – українців, білорусів, росіян та інших народів, яка яскраво виявляється в Особливих Людях, Велетах Серця.

Блаженніший Митрополит Володимир – лірик, романтик, ідеаліст у вимірах серця і духу, тому його пейзажна лірика – золоті сторінки книги поезій, бо в них  рясно квітує Нев’янучий Цвіт його серця, його слова-логоса.

Кажучи його ж словами, перед нами виростає Велична Постать Дорогої Людини «с майской радостью в очах», в якої «минуты любви» опромінюються чарами весни, літа, осені, зими ніби з позиції чистого серцем дитинства, безхитрісної юності, мудрої зрілості, тому тут буяють афористичні образи високої художньо-естетичної цінності:

Не знал я раньше тишины,

чтоб так слышна была…

(«Песни моря»)

Або:

С деревом, несущим хлеб насущный,

Как мне человека не сравнить?!

Он не только должен быть цветущим.

Он плодоносящим должен быть.

(«Яблоня»)

И не надо мне доли иной,

Чем вот эта несуетность леса

Посреди нашей бури земной.

(«Новогодье»)

Життєлюбна, світлоносна душа Митрополита Володимира знаходила щастя в усіх вимірах буття, знала ціну тиші й грому, сонцю і дощу, життю і смерті, гріху й святості, радості й печалі…

Одним із знакових, збагачених високоестетичними образами, динамікою почуттів, є вірш «Гроза», який (випадково?) двічі розміщено в книзі «Дорогому человеку на память» на 92-й і 135-й стор. Хочеться навести його повністю для тих, хто не має цієї книги, але прагне долучитися до дивосвіту, в якому є зізнання: «Я болен щемящей красою». Ось  дивовірш «Гроза»:

Распахнуло небо сорочку

И вздохнуло легко, но весомо,

Петухи и болтуньи-сороки

Захлебнулись музыки громом.

Вдохновенное ветра буйство!

То черным-черно, то бело,

В шуме, в грохоте, свисте, хрусте

Блещет неба святое чело.

И взлетают деревьев ветки,

Онемев почти от красы.

Как Бетховен, взлохмаченный ветер

Дирижирует хором грозы.

 

Божою милістю, я мала чимало щасливих зустрічей з улюбленим у Христі Митрополитом Володимиром, я його довічна боржниця за всі його благословіння, зокрема, на захист докторської дисертації як доктора теології. Я, як і багато інших сучасників, отримала від Блаженнішого Митрополита більше, ніж змогла подарувати йому за його життя  і час нашого земного спілкування. Душа велить віддавати борги Любов’ю, бо Знакова Постать Митрополита – навіки  у наших серцях, як Маяк Духовності в буремному океані життя.

У святих людей – особливо проникливий погляд, я часом не наважувалася підняти очі на Митрополита, але в його вірші «Андрей Рублёв» я прочитала, що в таких людей – особливі очі: «в их взгляде синева». Так, бездонні Небеса сяють у поглядах тих, хто веде нас до Бога!

…А тепер я трепетно згадую його тихуватий, лагідний голос, його знакове для мене зауваження: «Ви рідко буваєте у Митрополії», – і мою реакцію страху перед Божим обранцем, святістю цього благословенного куточка у Києво-Печерскій Лаврі, у невимовній радості серця перед Митрополитом, який завжди був для мене і близьким і далеким, і рідним духом, і недосяжним, як у його поезії:

Как дальняя звезда, чиста и высока,

Для каждого неповторимо – лична…

 

Любий у Господі Владико! Прийміть моє Слово Вдячності й Любові, як нев’янучу Квітку Пам’яті на Вашу святу могилу! Ми просимо Ваших святих молитов за нас, грішних, многогрішних! Царство Вам Небесне!

…Уже вкотре я перечитую «Духовний Заповіт» Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, який з’явився майже одночасно із книгою віршів «Дорогому Человеку на память». Дивуюся, радію її мудрою висотою, духовною глибиною, яку ми усі маємо осмислити після відходу Митрополита Володимира у Вічність.

Тут висловлені мудрі думки про майбутнє УПЦ, глибокі роздуми про подолання церковного розділення, питання автокефалії та проблеми її хибного розуміння; думки про соборність, роль предстоятеля і свободу інших; думки з приводу обрання нового предстоятеля; про справи любові; про відносини з державою та суспільством; про роль Церкви в об’єднанні суспільства; маленький за обсягом, а не обширом мудрості підрозділ «Насамкінець», де є сакральні слова із «Заповіту» святого князя Ярослава Мудрого, часи правління якого назавжди залишаться «золотою добою» в історії Київської Русі: «От я і відходжу із цього світу, в ви, сини мої, живіть між собою в любові… Якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами,  і підгорне  під вас ворогів ваших, і будете мирно жити та коли будете в ненависті жити, у сварках і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим». («Повість врем’яних літ»).

…Митрополит Володимир написав: «В бездну любви отворяю окно…», він був  і є назавжди для усіх вірних, як  безмежне блакитне небо, «отцем для всіх», який проповідями,  молитвою і поезією закликав розкрити один одному «обійми любові».   Поетичними обіймами любові улюбленого в Господі Блаженнішого Митрополита Володимира ми стверджуємо:

Но всякий век, создавший чудеса,

Нуждается в подобном человеке,

Как в солнце – голубые небеса.

P.S. У тривожні часи викликів ХХІ ст. разом з усім українським народом, усім Божим світом ми молимося святими словами поета-пророка Тараса Шевченка:

О Боже! сильный и правдивый,

Тебе возможны чудеса.

Исполни славой небеса

И сотвори святое диво:

Воспрянуть мертвым повели,

Благослови всесильным словом

На подвиг новый и суровый,

На искупление земли,

Земли поруганной, забытой,

Чистейшей кровию политой,

Когда-то счастливой земли.

Источник: http://stroyrubrika.ru